«Є люди, які навіть не уявляють, яке щастя всиновити дитину», – жителька Августинівки Світлана Которощук

2.1.2019 в 14:32

Початок

Біологічному синові Світлани зараз  було б вже 28 років. Він загинув у дитинстві. Переживання втрати стало для сім’ї випробуванням і з часом перетворилось на думку про прийомну дитину. Шлях до появи маленької Ліди у родини Которощуків був непростим: якщо для Світлани ідея вдочерити дитину стала великим спасінням від горя і сприймалась з легкістю, то її чоловік сумнівався тривалий час.

«Він не поспішав, а я вирішила, поки він зріє, розпочати процес без нього»,- розповідає жінка.

Світлана дізналась, що треба зібрати, ознайомилась з переліком документів, підготувала довідки, щоб не гаяти часу. Документи вдалось оформити швидше, ніж здавалось спочатку, комісію пройшли без проблем. «Там немає нічого складного, як нам здавалося… Я хотіла саме дівчинку чомусь. Хотілось якійсь дитині добро зробити, не просто життя прожити», – Світлана розповідає, що мала гостру потребу турбуватись, піклуватись про когось. З рідних, крім матері і чоловіка, не було нікого – ані братів, ані сестер,.

Оцінивши свої статки, Світлана з чоловіком зрозуміли, що фінансово також можуть дозволити утримувати дитину – жили небідно, вистачало і побут облаштувати, і відкладати трохи, і відпочивати.

Далі жінка почала їздити по інтернатах, придивлятись до діток, шукати свою дівчинку. Каже, дуже жаліла малюків, які залишились без батьків, хотілось взяти їх усіх і кожному подарувати любов. Втім, думки про саме маленьку дівчинку не полишали Світлану. 

Але якраз дівчаток такого віку, який би підходив для удочерення, по інтернатах не було. Хлопчики були, а дівчаток – ні. Жінка тоді об’їздила всі запорізькі інтернати. 

На той час їй було 45 років, за віком немовля Світлані дати не могли, потрібно було шукати старшу дівчинку, адже коли дитині виповниться 18, батькам має бути не більше 60-ти. Тут існують деякі вікові обмеження. Тому Світлана шукала дівчинку 5-6 років. І ніяк не могла її знайти…

Маленька Ліда

«І тут раптом телефонують мені і кажуть, що з’явилась дівчинка, по якій батьки позбавлені батьківства. Її направили в інтернат на Павло Кічкасі. Я туди поїхала.Тільки її побачила, одразу зрозуміла – ось воно, моє щастя!» –  після знайомства Світлана три місяці їздила до Ліди кожного тижня поспілкуватись, звикнути одна до одної. Дівчинці якраз виповнилось 6 років і її направили до літнього табору на відпочинок. Світлана оселилась неподалік і за заявою забирала маленьку Ліду, щоб мати змогу відпочити разом відпочивати.

Далі дуже допомогли соцпрацівники, які  пішли на зустріч і швидко допомогли оформити усі процедури щодо удочерення. В кінці серпня Світлана  здобула батьківські права – і вже 1 вересня жінка повела Ліду до школи, до першого класу. Разом новостворена сім’я пройшла всі приємні процедури зборів першачка до школи – купівлю портфелю, шкільного одягу, зошитів й іншого приладдя. «Як зараз пам’ятаю, яка вона була малесенька. Така дюймовочка! Все її хотілося обійняти! Ледве форму знайшли на нашу маленьку Ліду»,- згадує Світлана. Перед тим, як вдочерити дитину, жінка відвідувала заняття, курси, семінари, спілкувалась з психологами з інтерната, щоб правильно налагодити взаємини. Але стосунки задались одразу – вже на морі дівчинка вперше назвала Світлану мамою. «Це дуже приємно! Мороз по шкірі… Я дуже була рада, щаслива!».

Жінка зізнається, що зараз Ліду трохи розбалувала, дівчина не знає відмови ні в чому. Лідина мама пояснює, все це тому що дитина за перших 6 років життя нічого доброго не бачила, тепер намагається додати дитині все, що та недоотримала.

«Ми разом уже 7 років. Ніби вчора було, коли ми в перший клас йшли. А вже в сьомий йдемо. Дуже швидко летить час», – згадує Світлана перше знайомство з донькою.

Мама, тато, я

Зближення з татом у Ліди відбулась нешвидко. Спочатку спілкувались на відстані, але сама дитина скоротила цей шлях. Дівчина почала називати тату татом і він розтанув.

Батько дуже ніжно ставиться до Ліди, добрий, чуйний, іноді навіть занадто, аби бути серйозним і суворим у принципових моментах виховання. Додому з міста ніколи не приїжджає з порожніми руками, не відмовляє ні в чому, дуже любить доньку.

У мами з Лідою також дуже теплі, дружні стосунки. Дівчина приходить з навчання і починає розповідати, ділитись останніми новинами, щодня такі розмови тривають по півгодини. Ліда розказує про вчителів, однокласників, ділиться з мамою своїми думками. Ці хвилини є найціннішими, це стосунки рідних, дорогих людей. 

«Багато хто говорив – навіщо воно тобі потрібно? Але люди навіть не уявляють, яке це щастя. Зараз навіть не уявляю, як би я жила без неї. І це не просто слова. Це те, заради чого я живу. Я дуже щаслива. Шкодую лише про одне – якби раніше я змогла перконати чоловіка, я б може ще когось взяла».

Світлана каже, що Ліда сама була не проти, просила сестричку. Але з часом  ця задумка минула. Батьки побоялись, що друга дитина залишить менше часу для Ліди. Тепер дуже шкодують.

Сама Світлана зараз працює соціальним працівником у Широківської громаді, багато спілкується з людьми, бачить, що більшість людей, до яких приходить думка про усиновлення, елементарно бояться відповідальності. 

«Є сімейні пари, у яких мізерні відсотки на те, щоб мати дітей, а вони все тягнуть і бояться відповідальності, генетичних наслідків. У мене є приклад сім’ї сусідів, коли і тато і мама випивали, а діти всі тямущі – усі успішні, ніхто не п’є, усі з освітою, такі молодці. Мені навіть шкода тих, людей, які бояться і не беруть прийомних дітей. Вони позбавляють себе такого щастя!».

Державна підтримка, яка надається родинам з прийомними дітьми, дуже пристойна. Якщо додати все, що отримує Світлана чоловіком, виходить досить непогана сума. Таке цілком зможе потягнути середньостатистична родина. Для дітей дають безкоштовні путівки в табори, має інші пільги і виплати.

Зараз Ліда – звичайний підліток, дуже спортивна дівчинка, їздить на спортивні змагання, бере участь у волонтерській організації «Допомога SOS», які підтримують по господарству людей поважного віку у нашій громаді. Має з дитинства улюблену іграшку, собаку Рекса і щедро ділиться з однолітками прикрасами і цукерками. Відвідує волейбольну секцію, на останніх змаганнях з козацького гарту прострибала на скакалці 71 раз за півхвилини. Обожнює фізкультуру і свого вчителя Сергія Васильєва. Ким хоче стати, коли виросте, поки не визначилась. Словом, звичайна дівчинка. 

А все могло бути зовсім інакше. Якби не одне важливе рішення однієї дуже сміливої жінки з великим серцем. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*